Герои Украины Владимир Бражник и Сергей Чёрный – они погибли под Иловайском

2

29 августа, 2017 от violettatsurkan

В Иловайском котле 2014 года погибли сотни украинских солдат

Наши земляки погибли в 2014 году во время обстрела российскими боевиками при выходе по  так-называемому «зеленому коридору» из Иловайска. Владимир прошел «мясорубку»  Саур-Могилы, Сергей входил в спецгруппу, задачей которой было деблокировать часть наших войск,  попавших в окружение противника. Но ад Иловайского котла забрал их, как  и сотни украинских солдат. Что происходило там на самом деле, об этом рассказывается в документальных фильмах и книгах. События, которые пережили наши украинские солдаты, пытающиеся выбраться вместе с Владимиром и Сергеем из самого пекла, те, кому посчастливилось выжить, пересказывают эти страшные моменты до сих пор.

Был заботливым и внимательным сыном, мужем и отцом

Владимир Бражник с родителями

Владимир родился в семье служащих, папа Анатолий Дмитриевич Бражник, работал инженером в Лиманском карьероуправлении, мама Любовь Ивановна Бражник, работала дежурной на лиманской железной дороге.

Владимир учился в лиманской ООШ № 4, после окончания школы поступил в Донецкий Национальный университет на учетно-финансовый факультет. После окончания университета жил в Донецке и работал в Государственной налоговой службе аудитором. В 2009-м году он познакомился со своей женой Инной, работали они вместе в ГНИ Пролетарского района Донецка. 24 апреля 2010 г. Владимир с Инной создали семью, а 30 июля 2010 г. у них родился сынок Илья.  В том же  2010 году он ушел из Государственной налоговой службы, и открыл свою фирму по продаже авиабилетов корпоративным клиентам ООО «Аэротранс».

Владимир был очень справедливым и целеустремленным человеком, для того чтобы семья была обеспечена очень много работал. Молодая семья, жилья своего не было, и купить в Донецке свою квартиру им было очень трудно, поэтому жили на съёмном. Всё своё свободное время Владимир Бражник посвящал ребенку и жене, гуляли вместе в парке, посещали детские аттракционы и любой свободное время, которое у него появлялось, посвящал семье. Также он был заботливым сыном для своих родителей и хорошим братом для родной сестры и дядей для родного племянника. Семья жила дружно, но весной 2014 года в родной Лиман неожиданно пришла война, и Владимир, не задумываясь, начал помогать украинским военным.

26 мая 2014 г. в Донецке был разбит аэропорт Владимир остался без работы. Жена и сестра с детьми находились в Донецке, а Владимир Бражник с родителями жили на даче в с. Торское, Лиманского района. Помогали украинским военным: возили воду, продукты и вещи.

11 июля 2014 родная сестра Владимира Бражника, Галина с сыном и женой Инной и сыном Ильей покинули Донецк, они работали в Государственной налоговой службе, а государственные органы уже начали захватывать незаконные вооруженные формирования. Семья была вынуждена уехать к родственникам в Урзуф. 11 августа 2014 г.  жена и сестра Владимира с детьми переехали все в с. Торское на дачу, чтобы в это трудное время быть вместе.

Но вместе были не долго. Владимир, помогая украинским военным, говорил родителям, что он должен идти защищать Украину, свою семью, свой дом. Он был патриотом и хорошо знал историю Украины, поэтому, не имея военной подготовки, пошел защищать свою страну добровольцем.

14 августа 2014 Владимир сказал, что едет по делам со знакомыми ребятами, и больше родные его не увидели. Позже он позвонил жене и сказал, что едет на боевые учения в г. Днепропетровск. А через время семья узнала, что 16 августа 2014 года  Владимир Бражник  был уже на Саур-Могиле с Тимуром Юлдашевым и полковником Игорем Гордийчуком.

Герой Украины — Владимир Бражник

29 августа 2014 года герой погиб при выходе по «зеленому коридору» на  дороге с. Многополье-с. Красносельское. Опознали Владимира после экспертизы ДНК через 9,5 месяцев.

26 мая 2015 героя Владимира Бражника перезахоронили на малой родине в с. Торское Лиманского района Донецкой области.

Пошел освобождать наших и погиб

Еще один наш земляк Сергей Чёрный, который также пошёл защищать свою родину и погиб под Иловайском.

Герой Украины — Сергей Чёрный

Из Книги памяти погибшим в АТО: «Загинув приблизно о 4-00 28-го серпня 2014 р. на дорозі поміж селами Новозар’ївка та Войкове. Був у складі ротно-тактичної групи 92-ї окремої механізованої бригади, яка мала деблокувати війська, що опинились в Іловайському котлі. Група спочатку була обстріляна російською артилерією та диверсійно-розвідувальними загонами супротивника.

Сергей с сослуживцами

Загинув разом з Романцовим І.С., Бризгайло С.В., Безщотним Ю.В., Лепетюхою В.В., Деребченко А.В., Карпенко О.Г., Батраченко Р.В. та Бутиріним А.В. 16-го вересня 2014 р. тіло Чорного С.М. було ексгумовано та привезено до Запоріжжя пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»). Ідентифікований за експертизою ДНК. Похований 10 лютого 2015 року.

Митинг в память Иловайской трагедии в Краматорске. Фото ИА «Вчасно».

Сергей Чёрный стал земляком и для краматорчан, и для лиманцев. В этих городах после начала АТО проживала мать героя. В Краматорске ежегодно чествуют память Сергея Чёрного, Лиман и Краматорск скорбят по погибшим в этот день вместе с семьями погибших героев Украины…  В Лимане имена погибших героев Владимира и Сергея  были отмечены на мемориале погибшим в АТО.

В аду Иловайска

Воспоминаниями о тех страшных событиях делятся солдаты, которые также как и Владимир Бражник и Сергей Чёрный оказались в аду Иловайского котла:

Andriy Palval (Позывной — Шаман)

 

«О нашей группе вкратце. Мы бродили, петляя, стараясь не обнаружить себя, пытаясь догнать уходящий фронт. Фронт двигался быстрее чем мы. Воды очень не хватало, пили из рек, когда проходили мимо, брали в бутылки и шли дальше, экономя и надеясь дойти до следующей воды пока не кончатся силы. Еды практически не было, но есть особо не хотелось — мы начали входить в режим голодовки еще на Саур-Могиле, на сухпайках. Под Кутейниково мы нарвались на засаду спецназа ВДВ РФ (они сами сказали, не скрывая). Попали неожиданно, врасплох — они могли спокойно перестрелять нас, мы бы даже не успели ответить. Были взяты в плен (хотя их главный, Алексей, сказал, что другие группы пленных не берут — злые очень из-за потерь). Тогда в плен попали все кроме Лиса, он попал в плен позже, под Старобешево. Я ночью бежал из под охраны и пробирался дальше самостоятельно, как бомж. На протяжении всего пути мне помогали люди, которых я встречал. Каким-то чудесным образом, я прошел через окрестности Старобешево не попавшись. За несколько дней я добрался до Волновахи. Оттуда, с помощью волонтеров в Харьков. На этом мое путешествие было закончено. В нашей группе было шесть человек. В порядке, как выходили: Бродяга — проводник, Сокол, Шаман (я), Монах, Лис и Запорожье (солдат Кировоградского БТрО). Мы уже по темноте продрались через лесок, который, говорят, был напичкан растяжками и минами. Прошли пустошь и залегли до рассвета в начале следующего леса.

В тот же вечер ушла остальная группа, с Сумраком. Их вел Славута. Они, каким-то отчаянным рывком дошли до Илловайска за пару дней. Там они объединились с нашими войсками и выходили с ними по коридору, где их расстреливали как в тире. Там ранили в голову Гордейчука, убили Владимира Бражника. Немного больше деталей есть в рассказе Славуты».

Василь Ковальчук. Позивний — Славута, снайпер-розвідник у 2-му батальйоні оперативного призначення ( уривок з інтерв’ю https://censor.net.ua):

«НАС ОБСТРІЛЮВАЛИ, А МИ ГОЛОСНО КРИЧАЛИ: «КОРИДОР, КОРИДОР! НЕ СТРІЛЯТИ!»

Саур-Могила

«Одного дня у серпні нам наказали вирушати на підкріплення наших підрозділів в районі Саур-Могили. Нас було чоловік 30, військові з різних підрозділів Збройних сил. Як з’ясувалося згодом, бойовий досвід мали одиниці. Нас не дуже хотіли везти до місця призначення, бо дуже там гаряче. Керував операцією по утриманню Саур-Могили полковник І., назву його так. Зараз він у госпіталі з важким пораненням. Нам поставили завдання утримувати висоту 2-3 доби. Ця висота мала стратегічне значення. Вороги зазнали великих втрат і на далі в них не виникало бажання використовувати живу силу. Нас цілодобово обстрілювали з важкої артилерії. «Гради» летіли з однієї точки, чітко з Росії. Коли не було артобстрілу, вперед йшли танки Ми вдало відбивали штурми. Під муром, що там був, ми рили окопи, щоб хоч якось сховатись.

Росіяни через безпілотники постійно спостерігали за нами і розстрілювали стіни танками. Коли починала працювати артилерія, ми ховалися під муром, а коли обстрілювали з танків, нам потрібно було під снарядами перебігти в інший окоп. На кожного мало бути по 2 окопи: танковий і артилерійський. На другу добу сильно контузило Івана.

У корегувальників вогню, що приїхали з нами, обладнання виявилося зламаним. І ми по мапах корегували вогонь нашої артилерії, переказуючи дані по мобільному телефону. Через два дні корегувальники взагалі поїхали, бо розуміли, що там немає чого робити. Петрівці героїчно здали. А про нас забули. Казали, що до нас не можна дістатись. А мені здається, що бажання не було. Наша група давала координати, по них ніхто не відпрацьовував. В нас була тільки стрілецька зброя, і не зрозуміло з якою метою ми там знаходились, бо користі з нас вже не було. Ми просто випробовували долю. Вже десь добу на третю ми бачили на власні очі, як почали входити російські війська, голова їхніх колон стояла в Сніжному, а хвіст — в Росії. Наша артилерія намагалась, але не могла з ними впоратися. Виявилось, що ми вже були оточені. Напередодні був наказ про нашу евакуацію: до нас прийшла одна автівка, здається, від артилерії, що мала нас забрати. Але полковник відправив цією машиною лише поранених, нам про цю машину не сказав взагалі.

Згори було дуже чудово видно, як російська артилерія активно знищувала українську. До нас ще раз намагалися прорватися близько ста чоловік відчайдух. Мета була або нас підсилити, або зробити якийсь коридорчик. Але на моїх очах з двох напрямків їх відігнали, без усіляких шансів. На 4-5 добу я зі штабу отримав підтвердження, що ми в глибокому оточенні, близько 50 кілометрів в тилу ворога. Я просив штаб надати наказ на вихід групи, у відповідь прозвучало, що наказ вже було віддано. Але, зі слів полковника, наказу не було. Я намагався поговорити з ним, що за людей потрібно відповідати, їх потрібно виводити. У командира почалася паніка, очі бігали, він поводився неадекватно. Щоразу він відповідав, що наказу відходити немає. У той момент мені стало по-справжньому страшно, я зрозумів, куди потрапив.

Хлопці були страшенно втомлені, бо під обстрілами не спали сьому добу. Ми сиділи без води і з одним тепловізором, у якого от-от мали закінчитися батарейки. У нас залишалися вже не дні, а години. На той момент в оточенні були вже не тільки ми, а тисячі наших солдатів під Іловайськом. І про нас просто забули. Я все ще намагався підняти якусь шуміху, щоб дали нам наказ відійти. Та замість того до нас послали загін з 17 бійців. Зі слів полковника, це був крутий спецназ.

До нас знову прорвалася машина і хлопцям, що були в ній, ми віддали поранених, у тому числі і Івана. У нього контузія прогресувала, а у нас не було ліків, які знімають набряк мозку. Іван мене просив: або виведи мене, або застрель. Хлопці на машині вирішили повернутися тією ж дорогою, якою добиралися до нас. І їх розстріляли. Нам передзвонив один з бійців, який був у тій машині, йому вдалося врятувався. Він сказав, що розстріляли усіх. Але на третю добу я дізнався, що Іван знаходиться у полоні в «ДНР».

24-го числа, так і не дочекавшись наказу, ми прийняли рішення залишити позицію. Я виводив хлопців, тому що ніхто не знав, як звідси виходити. Ми мали врятувати життя і принести якусь користь на фронті, а не просто стояти живою мішенню. Полковник кричав, що ми все одно маємо залишитись, що за нами прилетить вночі вертоліт, але то було просто смішно. Спочатку пішла група з 6 чоловік, а потім через 2 години з 14, з полковником у тому числі. Ми розминулися з отими 17 хлопцями, що вже третю добу знаходились десь у лісі. Виявляється, що дехто з них піднявся на гору, коли нас там вже не було. Я просив зупинити їх, відігнати назад. Бо виявилось, що з тих 17 чоловік більшість не мали ніякого досвіду і вперше взяли зброю до рук.

Ми йшли по мапі 80-x років. Від водойми до водойми. Інколи підходили, а річки на тому місці вже не було. Коли пив воду з тих річок, здавалося, що кращої води і не пив ніколи у житті. Їли те, що знаходили по дорозі: качани або соняшники. Рухались переважно вночі, протягом 3 діб. Хлопці сильно понатирали ноги, але я змушував їх іти далі. Час від часу я відходив від групи, вмикав мобільний телефон і виходив на зв’язок з командуванням. Вони давали нам точку евакуації, яка змінювалася кожної години, бо фронт відступав.

Іловайськ

Коли ми дійшли до Многопілля, нам надійшла команда приєднатися до оточеного гарнізону під Іловайськом. Порівняно з Саур-Могилою там для нас був курорт. В них була вода, хоча запаси харчування були десь на межі. Вони мали 2 танки. Один з яких віджали у росіян. Правда на ці два танки був лише один екіпаж. Коли хлопці дізналися хто ми і звідки вийшли, то в них дух піднявся.

Наступної доби пішли розмови про коридор в обмін на полонених. Але Росія виставила ще один ультиматум. Вони хотіли, щоб ми залишили зброю і техніку. Мені ця ідея не подобалась. Напередодні вже було перемир’я на кілька годин, для того, щоб вивезти поранених і вбитих. Росіяни їх не випустили, обстріляли. І це вже мало бути сигналом, що їм не можна довіряти.

Нас підняли о 5-й ранку, щоб ми виїжджали. Колона була величезна. Більшість їхали на звичайних автівках. Ми знайшли КАМАЗ з металевим кузовом. Загрузились туди усім підрозділом. Цей кузов врятував нам життя. Хлопці вже подумки були вдома. Деякі спали, відклавши автомати вбік. Рухались начебто вільно, але вороги вже потроху з боків починали пострілювати, нібито знущаючись. А через кілька кілометрів почався справжній обстріл, міни почали летіти прямо в машини. Розстрілювали з лісосмуг. Ми спустились в якусь долину. Там декілька хатинок стояло порожніх, відірваних від села. З обох боків поля. Ми всі голосно кричали: «КОРИДОР, КОРИДОР!!! Не стріляти!!!» Ніхто з нас не був готовий до нападу.

На початку бою нашого полковника важко поранили в потилицю. Нам вдалося відійти з дороги і зайняти оборону навколо якогось розваленого старенького будиночку. Біля нього був підвал, в який ми занесли поранених. Закріпитись там не було де. Набої всі залишились в машинах, а вони практично всі були спалені. Це був справжній хаос.

 

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Ні командирів, нікого. Не було зрозуміло, де інші війська. Ми просто розсипались хто куди. Між тими хатами, з кущів ми і відстрілювались протягом 4-5 годин. Намагалися навіть перемовини з ними вести, щоб вони все ж зробили обіцяний коридор. Бо в нас їхні полонені були, але вони спокійно розстріляли наші машини з їхніми бійцями. Поранені кричали про допомогу, їх було дуже багато. Вбитих взагалі було незрозуміло скільки. Поле було всіяне тілами, колона стояла мертва…».

Из спецматериала http://ukrainians.today про Иловайск:

Лише 1-го та 2 вересня 2014 року до моргів Дніпропетровська та Запоріжжя прибуло три КамАЗи з тілами військовослужбовців та добровольців, які загинули в Іловайському котлі. Трохи пізніше приїхав ще один КамАЗ. Як з’ясувалося згодом, з тілами загиблих в районі села Червоносільського – переважно бійців батальйону «Донбас», та військовослужбовців тих частин, які з ними були. За офіційними даними військової прокуратури, загиблими у ті трагічні дні серпня 2014 року вважаються 360 чоловік, поранення отримали понад 500 осіб, зниклими безвісти – 180. За неофіційними, загинуло більше тисячі. Ще кілька сотень досі вважаються зниклими безвісти, або ж такими, що перебувають у полоні.

«Кулі сипалися градом, усе відбувалося, як на сповільненій кіноплівці…. Все навколо розліталося вщент, – згадує ті трагічні події боєць 51-ї окремої механізованої бригади, котра дислокується у Володимирі-Волинському, Михайло Педченко зі Здолбунова (Рівненська область). – Авто об’їжджає одну людину, а наїжджає на іншу, навколо хаос, паніка. Пластикові окуляри розлетілися вщент. Стоїш увесь закривавлений, твоя кров чи товариша – вже й не розбереш. 29 серпня 2014 року загинуло, мабуть, більше військових, ніж за весь період АТО. Ми не могли ні відступити, ні здатися. Врешті, росіяни прислали до нас переговірників. Мовляв, здавайтеся, бо шансів у вас все одно нема. А так виведемо через «зелений коридор» і поранених зможете з собою забрати. Це вже потім стало відомо, наше керівництво погодило не той шлях «коридору», що пропонували росіяни, а значно довший – 60 км до безпечного місця і де були суцільні засади. Ми були для ворога – як ціль у тирі. Після обстрілів з колони у понад 1000 вояків більше половини полягло. Там було 14 «КамАЗів» тіл вояків різних бригад, а не 100 загиблих, як звітувало військове керівництво держави. Вже потім, коли ми потрапили в полон, сепаратисти розказували: «По зеленому коридору мали проїхати ваші два генерали, п’ять чи шість полковників, а решту нам було наказано не випускати».

Юные патриоты помнят о подвиге героев Украины

В Иловайском котле погибли и наши лиманцы Владимир Бражник и Сергей Чёрный.  Семья Владимира Бражника и сейчас живёт в Торском, они хранят память о подвиге и самоотдаче Владимира Бражника, который героически защищал свою родину и свою семью. Сын Владимира — Илья растёт патриотом Украины, это уже маленький украинский казак.

Илья — сын Владимира Бражника

В Торском при поддержке семьи Бражник развивается и казачий осередок  всеукраинской «Сокіл – джури»  «Торські козаки».  Школьники помогают пожилым родителям Владимира, приглашают их на школьные мероприятия, проводят классные часы на тему: «Герои не умирают». В школьном музее оформили уголок, посвященный воину, а в школе которую заканчивал Владимир установлена мемориальная доска его памяти.

Козацький рой «Торські козаки» на митинге в памят Владимира Бражника. с. Торское

Сегодня юные казаки ухаживают за могилой Владимира на сельском кладбище, проводят там субботники и участвуют в торжественных митингах. Это означает, что фундамент для развития украинской нации есть и он основан на подрастающем поколении украинских патриотов,  которые будут хранить и почитать подвиг своих  героев-защитников, таких как Владимир Бражник.

В третью годовщину Иловайского котла мы просим почтить память павших героев Украины Владимира Бражника и Сергея Чёрного минутой молчания.

 

Слава Украине! Героям Слава!